Головна » Статті » Українська література » 10 клас

Модерністські течії в українській літературі

 

 

 

 

Модерністські течії були досить широко представлені в російській і українській літературах. Прихильники їх виступали проти «натуралізму» реалістичної літератури, обстоювали гасло «чистого мистецтва». В Україні на початку XX ст. сформувалися дві модерністські групи - у Львові і Києві. Осередком львівської групи було видавництво «Молода муза». До неї входили П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Твердохліб та ін. Свої твори вони публікували в журналі «Світ» (1906-1907). У Києві письменники-модерністи А. Товкачевський, М. Сріблянський, М. Євшан та інші групувалися навколо журналу «Українська хата» (1910-1914). Деякі модерністські новації використовували в своїй творчості письменники-реалісти (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник та ін.). Модернізм взагалі й український зокрема - явище складне, суперечливе і ще недостатньо вивчене. Хронологічні межі модернізму чітко не визначені. Одні пов’язують його з літературою всього XX ст., інші - відносять лише до першої половини цього століття, називаючи пізніші модифікації постмодернізмом.


НЕОРОМАНТИЗМ (від гр. neos - новий і романтизм) - умовна назва естетичних тенденцій в європейській літературі кінця XIX - початку XX ст. їх сенс полягав у відродженні певних рис естетики романтизму, що знайшло втілення в культі героїки,  уславленні мужності,  утвердженні нового героя - мужньої людини, життя якої пов’язане з ризиком і незвичайними пригодами. Найвиразніше виявився неоромантизм в Англії, у творчості Р. Кіплінга, Р. Стівенсона, А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Ε. Войнич. У Росії впливом неоромантизму позначена творчість Л. Андреева, Д. Мережковського, М. Горького та ін. В українській літературі прихильником неоромантизму була Леся Українка, яка вважала, що реалістичне «фотографування» дійсності не відповідає завданням літератури, покликаної боротися за оновлення життя. Ліричний герой її поезії - безкомпромісний борець за світле майбутнє, готовий долати будь-які перешкоди на шляху до обраної мети.


НЕОКЛАСИЦИЗМ (від гр. neos - новий і класицизм) - назва порівняно вузької течії в європейській літературі XIX-XX ст., яка орієнтувалася на естетику класицизму. У різних країнах неокласицизм мав свої національні особливості. Найвідомішою у Франції була група поетів «Парнас», що утворилася після виходу в світ збірки «Сучасний Парнас» (1866). До групи входили Ш. Леконт де Ліль, Т. Готьє, К. Мендес, П. Верлен, С. Малларме та ін. Програмовими для них були «Античні вірші» (1852) Ш. Леконта де Ліля. В Росії прихильниками неокласицизму в середині XIX ст. стали представники так званої «легкої поезії» А. Майков, Η. Щербина, пізніше - символісти І. Анненський, В. Брюсов, К. Бальмонт, Вяч. Іванов. Від класицизму вони сприйняли захоплення античністю, використання міфологічних тем і образів, а також відсторонення від сучасності, яке знайшло вияв у декларуванні теорії «чистого мистецтва». Поезії неокласицизму властивий культ художньої форми - пластичність образів, вишуканість мови, відточеність ритмів.


СИМВОЛІЗМ (від фр. symbolisme, гр. symbolon - знак, символ) - напрям у європейській літературі кінця XIX - початку XX ст. Основи естетики символізму закладені в 70-х роках XIX ст. французькими поетами П. Верленом, А. Рембо, С. Малларме та ін. Теоретичним підґрунтям були філософські концепції А. Шопенгауера, Є. Гартмана, Ф. Ніцше та інших філософів. Символісти намагалися проникнути за допомогою символів у світ «речей у собі», що перебувають за межами чуттєвого сприйняття. Символ вони визнавали за художнє знаряддя, дійовіше від образу. Саме він, на їхню думку, дозволяє подолати повсякденність і дістатися надчасової ідеальної Краси. Розглядаючи мистецтво як інтуїтивне пізнання світу через розкриття аналогій, символісти вважали, що у змісті твору має бути таємний підтекст, а у образу - ряд значень. Виходячи з твердження А. Шопенгауера про те, що музика є мистецтво трансцендентальне, найбільш наближене до світу таємного, вони надавали великого значення милозвучності поезії. Попри ідеалістичну сутність естетичних позицій, творчість визначних письменників-символістів утверджувала загальнолюдські ідеї добра, краси і свободи, виховувала повагу до одвічних культурних і християнських цінностей.

Символізм в Росії мав свою специфіку і представлений численною групою талановитих письменників, таких, як О. Блок, В. Брюсов, Андрій Бєлий, К. Бальмонт, І. Анненський, В’яч. Іванов, Д. Мережковський та ін. Представниками символізму в Україні були Г. Чупринка, О. Неприцький-Грановський, М. Жук, О. Романова, Олена Журлива та ін.


ІМПРЕСІОНІЗМ (від фр. impression - враження) - напрям в образотворчому мистецтві, літературі та музиці кінця XIX - початку XX ст. Сформувався у французькому живописі 70-х рр. XIX ст. Назва походить від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця» (1873). Представники напряму не заперечували об’єктивну реальність світу, але вважали, що вона може бути відтворена митцем у багатьох аспектах. Новим було їх прагнення не тільки зафіксувати миттєве враження від життєвого явища, а й наголосити на його мінливості, текучості, швидкоплинності. У літературі імпресіонізм виявився в посиленому психологізмі, відтворенні миттєвих вражень і зміни настроїв, у підкресленій увазі до кольорів та звуків. Поетику імпресіонізму використовували Г. Мопассан, А. Чехов, Б. Пруст, М. Коцюбинський та ін.


ЕКСПРЕСІОНІЗМ (від фр. expression - вираження) - напрям у європейському мистецтві та літературі 10-20-х років XX  ст.,   одна  з  течій  авангардизму.  Теоретична основа - філософія інтуїтивізму А. Бергсона, згідно з якою мета мистецтва - не відображення дійсності, а «вираження» неповторного авторського бачення її. Для письменників-експресіоністів є характерним лірико-суб’єктивне осмислення дійсності. Експресіонізм виник у Німеччині й Австрії, де мав вплив на образотворче мистецтво, музику, театр і літературу. У російській і українській літературах він не склався в окрему течію, хоча прояви його відчутні у творчості А. Чехова, Л. Андреева, Μ. Хвильового, В. Винниченка, Μ. Куліша та ін. Сучасне літературознавство долає однозначне негативне ставлення до художньої практики представників цієї течії.


НЕОРЕАЛІЗМ (від гр. neos - новий і realis - речовий) - течія в кіномистецтві й літературі, що виникла в Італії після Другої світової війни. її представляли письменники, кінорежисери і сценаристи Дж. Де Сантіс, Л. Вісконті, К. Лідзані та ін. Своєрідним маніфестом їх став фільм Р. Россе ліні «Рим - відкрите місто» (1945). Характерні особливості неореалізму - пафос суворої правди, достовірність зображення, повага до простої людини, використання простонародної мови, наближення художнього кіно до документального. В літературі представниками неореалізму були А. Моравіа, В. Пратоліні, К. Леві, Е. Де Філіппо та ін. їхнім творам притаманні документалізм, відчутне ліричне «я» письменника, який є свідком або учасником описуваного, прийоми кінематографічності.


ФУТУРИЗМ (від лат. futurum - майбутнє) - одна з течій в літературі початку XX ст. Основоположником був італійський письменник Марінетті, який 1909 р. опублікував «Перший маніфест футуризму», де закликав звільнитися від літератури минулого і створити «динамічну літературу майбутнього», що буде оспівувати замість людини техніку і машини. У своїх пізніших маніфестах він визначив принципи поетики футуризму: руйнування норм морфології і синтаксису, звуконаслідування, використання образів-символів тощо. Футуризм культивував анархізм, зневагу до існуючих норм моралі, егоцентризм. Згодом його послідовники з’явилися в багатьох країнах Європи. В Росії футуризм був представлений групою поетів і художників, які об’єдналися навколо альманаху «Садок судей» (1910). До групи входили В. Хлебников, В. Каменський, брати Бур люки, пізніше до них приєднався В. Маяковський. У маніфесті «Пощечина общественному вкусу» (1913) футуристи закликали «додушити» буржуазну культуру, «скинути з пароплава сучасності» Пушкіна, Толстого, Достоєвського, творити нову мову й нову літературу. Великого значення вони надавали словотвору, що позначилося на мові їхніх творів. Російський футуризм мав кілька напрямів - кубофутуризм, егофутуризм та ін. Після Жовтневої революції провідною стала група Маяковського ЛЕФ (пізніше - РЕФ), яка поступово змінювала свої естетичні позиції і після смерті поета припинила своє існування.

Футуризм в українській літературі пов’язаний з діяльністю М. Семенка, який протягом 1914-1919 рр. видав 11 футуристичних збірок. Автор дотримувався основних принципів естетики футуризму: відмова від традицій, егоцентризм, формалістичне експериментаторство, словотвір тощо. Особливістю українського футуризму було підкреслене протиставлення урбаністичної культури «сільській» поезії. З ініціативи Семенка виникли групи «Фламінго» (1919), «Аспанфут» (1922-1924), «Комункульт» (1924), «Нова генерація» (1927-1931). До футуристів в Україні деякий час належали Г. Шкурній, О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Бажан, Ю. Яновський та ін.


СЮРРЕАЛІЗМ (від фр. surrealisme - надреалізм) - напрям у мистецтві та літературі, що виник у 20-х рр. XX ст. у Франції. Сюрреалізм ґрунтується на філософії інтуїтивізму, східних містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі. Естетичні засади напряму викладено в «Маніфестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму, логіки, моралі, традиційної естетики, які вони вважали породженням буржуазної цивілізації. На їхню думку, митцю слід спиратися на досвід несвідомого вираження духу - сни, галюцинації, марення, аби проникнути по той бік людської свідомості, осягнути безкінечне й вічне. До групи сюрреалістів входили письменники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара, художники Г. Арп, Ж. Мірно та ін. Певний час до неї примикали Л. Арагон, П. Ел го-ар, П. Шкассо, С. Далі. Як напрям сюрреалізм припинив своє існування, хоч окремі художники продовжують працювати в сюрреалістичній манері. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального, містичні мотиви, елементи фантастики) використовуються в «театрі абсурду».


ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (від лат. existe-ntia - існування) - одна з течій у філософії та естетиці XX ст. Основні ідеї викладено в книгах К. Ясперса «Психологія світоглядів» (1919) та М. Хайдеґґера «Буття і час» (1927). Своїми попередниками екзистенціалісти вважали С. К‘єркегора та Ф. Ніцше. Як течія екзистенціалізм сформувався після Другої світової війни у Франції. Його представники Г. Марсель, Ж. П. Сартр, С. де Бевуар, А. Камю та ін.- виступали водночас як філософи і письменники. Філософсько-естетичні погляди кожного з них мали свої відмінності, але спільним було розуміння абсурдності буття, визнання незахищеності людини у ворожому їй світі, прагнення збагнути причини трагічної невлаштованості життя. У центрі їхньої уваги - одинока людина, що переживає тривогу, страх, муки совісті і бачить вихід для себе у внутрішній свободі. Провідні жанри творчості - філософський роман, «театр ідей». Характерні риси - поєднання життєвої конкретики з міфом і притчевою алегоричністю, посилений інтерес до підсвідомого в людині.

Екзистенціалізм мав прихильників у німецькій літературі (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голлдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) та ін. В українській літературі вплинув на письменників 20-х років - В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачку та ін.


ПОСТМОДЕРНІЗМ (від лат. post - після і φρ. moderně - сучасний, новітній) - напрям у сучасній філософії, мистецтві, літературі та естетиці, що виник на ґрунті модернізму. Єдиної теорії генезису та сутності модернізму немає. Термін поширився наприкінці 60-х років XX ст. на позначення певного менталітету, особливостей світосприймання і світобачення людини постіндустріального періоду. Філософські основи   постмодернізму   вперше   висвітлені у праці французького філософа Ж. Ф. Ліотара «Постмодерністська доля». Основний сенс концепції Ліотара - відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Сучасний світ, на його думку,- це варіювання та співіснування всіх - і найдавніших, і новітніх - форм буття. Постмодернізм як напрям у сучасному літературознавстві спирається на теорію і практику структуралізму. Його прихильники оперують такими нетрадиційними поняттями, як «світ як хаос», «світ як текст», «інтертекстуальність», «криза авторитетів», «авторська маска», «подвійний код», «пастиш» (твір як самопародія) та ін. Література, за їхніми уявленнями, є не відображенням дійсності, а переказом міфів, що існують у віртуальній реальності. Головне в ній не істина, а слово, котре як елемент тексту являє собою нову реальність. Твір постає сув’яззю міфів, архетипів, цитувань, алюзій. «Ми живемо в епоху,- твердить С. Аверинцев,- коли всі слова вже сказані». Для наукової естетики позаісторичне тлумачення літературних явищ, заперечення зв’язків літератури з конкретною історичною дійсністю є неприйнятним. Проте вона використовує окремі підходи і прийоми вивчення літератури, запропоновані теоретиками постмодернізму, зокрема структурування твору, інтертекстуальні зв’язки, елементи міфопоетики тощо. У сучасній художній практиці поняття постмодернізм поширюється на різноманітні авангардистські течії.

 

 

 

Категорія: 10 клас | Додав: Moderator (09.01.2018)
Переглядів: 34 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar